Ольхова Ольга Юріївна
Чи чули ви фразу – «Мені тут ЛУЦЬКО!»? Коли неологізм стає новим брендом, трендом, змістом, філософією і ознакою любові до рідного міста, а ми так мало знаємо про автора цих слів…
«І стільки простору – що вибухають крила,
а розминутись – аж ніяк – завузько!
Куди б я звідси тільки не ходила,
я тут удома. І мені тут ЛУЦЬКО»
або
«Наснився світ, мов кошик із казками.
Котигорошиться… дрімаю в рукавичці…
Лунають ноти радісної гами,
сміються краплі дощової мжички»
Так ось, ці чудові рядки написала, витворила, створила! талановита лучанка, котра зараз проживає в Києві, але “У її текстах Луцьк присутній як цілий всесвіт із тихими голубокрилими ангелами, кревними кликунами, мереживами замкових веж, стишеними бруківкою дощами, а також у самій вишуканості метафор і настроях, навіть якщо вона пише не про нього і не тут.»
«Час уповільнений до зустрічі в оф-лайні…»
Час уповільнений до зустрічі в оф-лайні.
По всіх потопах – допотопний час.
І надто православні сповідальні
між кірх, костьолів, синагог, кенас.
Анахронічний брук центральних вулиць –
по ньому ще так тихо ходить дощ.
Кликун із бронзи кревний як прибулець
серед неоново-кленових площ.
І Замок має ятку на базарі –
справляє крам туристам з перших рук.
І тварі, і примарі – тут по парі.
Стир вигинається у інстаграмний лук
Тарас і Леся сплутали локації,
вино в кав’ярнях п’ється і вірші.
Не місто, а суцільна провокація,
і стільки всього нуртиться в душі.
І стільки простору – що вибухають крила,
а розминутись – аж ніяк – завузько!
Куди б я звідси тільки не ходила –
Я тут удома. І мені тут ЛУЦЬКО.
Представляємо вам ОЛЬГУ ОЛЬХОВУ (Ольга Сухомлин). Поетка, журналістка, літературна редакторка, кандидатка наук із соціальних комунікацій, доцентка кафедри кіно-, телемистецтва КНУ ім. Тараса Шевченка, керівниця відділення суспільних комунікацій Київської малої академії наук.
Авторка трьох поетичних книг, у тому числі «Керамічна совість» (2005), «Брунькуються громи» (2007), авторка численних поетичних добірок, а також критичних статей, у періодиці та мережі Інтернет. Авторка понад 30 наукових статей та розвідок у сфері суспільних комунікацій, журналістської творчості. З 2019 року – ведуча літературної студії «Радосинь» при НСПУ.
Твори перекладені російською, польською, білоруською, грузинською, литовською мовами.
Членкиня НСПУ з 2003 року, членкиня літоб’єднання «Радосинь», редакційної ради альманаху «Святий Володимир», учасниця літературних фестивалів («Фронтера», «Литаври»).
Ольга Ольхова народилася 11 вересня 1983 року в Луцьку. Середню освіту здобула в гімназії №14. Любов до літератури у Ольги змалку – в її інтелігентній родині за традицією панував культ художнього слова. Перші публікації майбутньої поетеси з’явилися саме тут, у гімназії №14, у літературно-художньому альманасі «Добридень, слово».
Згодом збулася й інша мрія - вона стала студенткою Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Амбітна дівчина з розвиненою національною свідомістю зуміла зберегти своє обличчя і не розчинилася серед загалу прихильників андеґраунду, постмодернізму, галасливої попси. Генетична приналежність до Лесиного краю відчувається у всьому: у шляхетній поведінці, залюбленості в красу українського слова і рідного міста, у крокуванні до мети. Викладач курсу зарубіжної літератури, а згодом – редактор літературно-художнього альманаху «Святий Володимир» Іван Мегела звернув увагу на добірку Ольги в третьому числі. «Мене привабила, насамперед, поетичність її віршів про природу, їх глибинний зв’язок з почуванням авторки; ці поезії були далекі від поверхового опису чи традиційної «лірики серця». Вже тут відчувалася внутрішня організованість поетеси, її добре володіння словом, вміння образно й стисло виражати свої почуття, знаходити несподівані метафори, образні порівняння, послуговуючись символікою, семантикою, орнаментикою української історії, національним буттям».
Далі у житті Ольги сталася знаменна подія – вона вийшла заміж, народила синочка і трішки відійшла від активної художньої творчості. Але це не надовго. Тому що, спізнавши магію творчості поетеса не може жити без поезії, без самовираження у художньому слові.
Ольга Ольхова належить до літераторів, які будучи самодостатніми мисткинями прагнуть діалогу, вона відкрита для розмови, їй не байдужі проблеми нашого письменства.
Її поетичний світ вільний від будь-якої упередженності, визначених правил і критеріїв оцінки, залюбленої у життя, з її сумнівами й суперечками на шляху пошуку вічних істин людського бутnя. Це ціла низка вишуканих метафор, тропів, метонімії, внутрішніх рим, які надають цьому пошуку індивідуальної самобутності й художньої виразності.
Я, врешті, форма задуму митця,
Відвертість у зеніті загадковості.
Мої ж слова… А що мої слова? –
Щербиночки на керамічній совісті.
««Луцько» народилося якось абсолютно спонтанно, просто прийшло у вірші, як це часто буває з образами, – каже Ольга ОЛЬХОВА, доцентка кафедри кіно- і телемистецтва Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, членкиня НСПУ. – Місто дитинства, рідне місто – це не лише якісь знакові місця, пам’ятки, туристичні цікавинки – тут особливий настрій. «Луцько» – це і моя ностальгія за спокоєм і врівноваженістю міста, затишок і камерність його вуличок, радість від несподіваних і часто неминучих зустрічей – ота неможливість розминутися крилами, це слово виникло точно з закоханості в місто. Неологізм якось дуже швидко полюбився лучанами, бачу, що його активно використовують, особливо в соцмережах, а я щоразу радію, що цей настрій любові до свого міста множиться.
Я вже 19 років мешкаю в Києві і насправді рідко буваю в Луцьку – 4-5 разів на рік, приїжджаю до батьків, свекрухи. У Луцьку живе моя найближча подруга, яка опікується промоцією міста та туризмом у міській раді, ось звідки цей безперервний зв’язок із тим, що ж тут відбувається. Часом Луцьк і до мене в Київ приїжджає. А не такі вже часті візити – бо не відпускає ритм буденних справ – лише посилюють скучання за містом, ось і пишуться тексти. Маю і справді багато луцьких текстів, бо це, безумовно, мої місця сили – відчуваю енергетику цих місць, їхню історичну значимість. Звичайно, впливає і та інформація, яка циркулює навколо. Після вуличної вистави «Гармидера» написався вірш «Вежа»: після розмови з Катериною Теліпською, яка в розпачі пожалілася, що пам’ятка XV століття затиснута між городів та курників, що до неї навіть проходу немає – вірш став рефлексією на її емоції:
«...Я ж – Вежа, велич, ось де мій уділ –
я ще пильную Луцьк від бойовища.
От тільки б розтоптати ліс кропив –
мені б до вас було і вище й ближче.
Так і живу: вціліла, в тісноті.
Єдина мука, що я Воїн-Бранка.
І тільки місячної ночі моя тінь
крізь двір тікає вільною містянкою».
P. S. Нажаль, в нашій книгозбірні надзвичайно мало інформації про поетесу. Але, ми збираємо її до купки по крупиночках ;-) (наші читачі знають!)
P. P. S.) Інформацію допомогли підготувати Катерина Мойсіюк і сама ж поетеса – Ольга Ольхова! Щиро дякую!!!
P. P. P. S. ) Пропонуємо вам преглянути відеопрезентацію майбутньої збірки талановитої поетеси.
https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=3090031167694693&id=100000635215944