Ольхова Ольга Юріївна

 

Чи чули ви фразу – «Мені тут ЛУЦЬКО!»? Коли неологізм стає новим брендом, трендом, змістом, філософією і ознакою любові до рідного міста, а ми так мало знаємо про автора цих слів…

«І стільки простору – що вибухають крила,

а розминутись – аж ніяк – завузько!

Куди б я звідси тільки не ходила,

я тут удома. І мені тут ЛУЦЬКО»

або

«Наснився світ, мов кошик із казками.

Котигорошиться… дрімаю в рукавичці…

Лунають ноти радісної гами,

сміються краплі дощової мжички»

Так ось, ці чудові рядки написала, витворила, створила! талановита лучанка, котра зараз проживає в Києві, але “У її текстах Луцьк присутній як цілий всесвіт із тихими голубокрилими ангелами, кревними кликунами, мереживами замкових веж, стишеними бруківкою дощами, а також у самій вишуканості метафор і настроях, навіть якщо вона пише не про нього і не тут.»

«Час уповільнений до зустрічі в оф-лайні…»

Час уповільнений до зустрічі в оф-лайні.

По всіх потопах – допотопний час.

І надто православні сповідальні

між кірх, костьолів, синагог, кенас.

Анахронічний брук центральних вулиць –

по ньому ще так тихо ходить дощ.

Кликун із бронзи кревний як прибулець

серед неоново-кленових площ.

І Замок має ятку на базарі –

справляє крам туристам з перших рук.

І тварі, і примарі – тут по парі.

Стир вигинається у інстаграмний лук

Тарас і Леся сплутали локації,

вино в кав’ярнях п’ється і вірші.

Не місто, а суцільна провокація,

і стільки всього нуртиться в душі.

І стільки простору – що вибухають крила,

а розминутись – аж ніяк – завузько!

Куди б я звідси тільки не ходила –

Я тут удома. І мені тут ЛУЦЬКО.

Представляємо вам ОЛЬГУ ОЛЬХОВУ (Ольга Сухомлин). Поетка, журналістка, літературна редакторка, кандидатка наук із соціальних комунікацій, доцентка кафедри кіно-, телемистецтва КНУ ім. Тараса Шевченка, керівниця відділення суспільних комунікацій Київської малої академії наук.

Авторка трьох поетичних книг, у тому числі «Керамічна совість» (2005), «Брунькуються громи» (2007), авторка численних поетичних добірок, а також критичних статей, у періодиці та мережі Інтернет. Авторка понад 30 наукових статей та розвідок у сфері суспільних комунікацій, журналістської творчості. З 2019 року – ведуча літературної студії «Радосинь» при НСПУ.

Твори перекладені російською, польською, білоруською, грузинською, литовською мовами.

Членкиня НСПУ з 2003 року, членкиня літоб’єднання «Радосинь», редакційної ради альманаху «Святий Володимир», учасниця літературних фестивалів («Фронтера», «Литаври»).

Ольга Ольхова народилася 11 вересня 1983 року в Луцьку. Середню освіту здобула в гімназії №14. Любов до літератури у Ольги змалку – в її інтелігентній родині за традицією панував культ художнього слова. Перші публікації майбутньої поетеси з’явилися саме тут, у гімназії №14, у літературно-художньому альманасі «Добридень, слово».

Згодом збулася й інша мрія  - вона стала студенткою Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Амбітна дівчина з розвиненою національною свідомістю зуміла зберегти своє обличчя і не розчинилася серед загалу прихильників андеґраунду, постмодернізму, галасливої попси. Генетична приналежність до Лесиного краю відчувається у всьому: у шляхетній поведінці, залюбленості в красу українського слова і рідного міста, у крокуванні до мети. Викладач курсу зарубіжної літератури, а згодом – редактор літературно-художнього альманаху «Святий Володимир» Іван Мегела звернув увагу на добірку Ольги в третьому числі. «Мене привабила, насамперед, поетичність її віршів про природу, їх глибинний зв’язок з почуванням авторки; ці поезії були далекі від поверхового опису чи традиційної «лірики серця». Вже тут відчувалася внутрішня організованість поетеси, її добре володіння словом, вміння образно й стисло виражати свої почуття, знаходити несподівані метафори, образні порівняння, послуговуючись символікою, семантикою, орнаментикою української історії, національним буттям».

Далі у житті Ольги сталася знаменна подія – вона вийшла заміж, народила синочка і трішки відійшла від активної художньої творчості. Але це не надовго. Тому що, спізнавши магію творчості поетеса не може жити без поезії, без самовираження у художньому слові.

Ольга Ольхова належить до літераторів, які будучи самодостатніми мисткинями прагнуть діалогу, вона відкрита для розмови, їй не байдужі проблеми нашого письменства.

Її поетичний світ вільний від будь-якої упередженності, визначених правил і критеріїв оцінки, залюбленої у життя, з її сумнівами й суперечками на шляху пошуку вічних істин людського бутnя. Це ціла низка вишуканих метафор, тропів, метонімії, внутрішніх рим, які надають цьому пошуку індивідуальної самобутності й художньої виразності.

Я, врешті, форма задуму митця,

Відвертість у зеніті загадковості.

Мої ж слова… А що мої слова? –

Щербиночки на керамічній совісті.

««Луцько» народилося якось абсолютно спонтанно, просто прийшло у вірші, як це часто буває з образами, – каже Ольга ОЛЬХОВА, доцентка кафедри кіно- і телемистецтва Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, членкиня НСПУ. – Місто дитинства, рідне місто – це не лише якісь знакові місця, пам’ятки, туристичні цікавинки – тут особливий настрій. «Луцько» – це і моя ностальгія за спокоєм і врівноваженістю міста, затишок і камерність його вуличок, радість від несподіваних і часто неминучих зустрічей – ота неможливість розминутися крилами, це слово виникло точно з закоханості в місто. Неологізм якось дуже швидко полюбився лучанами, бачу, що його активно використовують, особливо в соцмережах, а я щоразу радію, що цей настрій любові до свого міста множиться.

Я вже 19 років мешкаю в Києві і насправді рідко буваю в Луцьку – 4-5 разів на рік, приїжджаю до батьків, свекрухи. У Луцьку живе моя найближча подруга, яка опікується промоцією міста та туризмом у міській раді, ось звідки цей безперервний зв’язок із тим, що ж тут відбувається. Часом Луцьк і до мене в Київ приїжджає. А не такі вже часті візити – бо не відпускає ритм буденних справ – лише посилюють скучання за містом, ось і пишуться тексти. Маю і справді багато луцьких текстів, бо це, безумовно, мої місця сили – відчуваю енергетику цих місць, їхню історичну значимість. Звичайно, впливає і та інформація, яка циркулює навколо. Після вуличної вистави «Гармидера» написався вірш «Вежа»: після розмови з Катериною Теліпською, яка в розпачі пожалілася, що пам’ятка XV століття затиснута між городів та курників, що до неї навіть проходу немає – вірш став рефлексією на її емоції:

«...Я ж – Вежа, велич, ось де мій уділ –

я ще пильную Луцьк від бойовища.

От тільки б розтоптати ліс кропив –

мені б до вас було і вище й ближче.

Так і живу: вціліла, в тісноті.

Єдина мука, що я Воїн-Бранка.

І тільки місячної ночі моя тінь

крізь двір тікає вільною містянкою».

 

P. S. Нажаль, в нашій книгозбірні надзвичайно мало інформації про поетесу. Але, ми збираємо її до купки по крупиночках ;-) (наші читачі знають!)

P. P. S.) Інформацію допомогли підготувати Катерина Мойсіюк і сама ж поетеса – Ольга Ольхова! Щиро дякую!!!

P. P. P. S. ) Пропонуємо вам преглянути відеопрезентацію майбутньої збірки талановитої поетеси.

https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=3090031167694693&id=100000635215944

 

 

 

Додаткова інформація