Юрій Лелюков – військовий, вчитель, який загинув, рятуючи учнів

Юрій Миколайович Лелюков - військовий, кадровий офіцер і учитель, який власним тілом захистив життя двадцяти шести десятикласникам Іваничівської середньої школи №2.

Ю. М. Лелюков народився 2 вересня 1949 року в селі Заболотці Іваничівського району Волинської області в сім’ї колишнього військового і вчительки початкових класів. Навчався у місцевій школі, де вчила малечу його мати, відмінник народної освіти Катерина Григорівна. Згодом сім’я переїхала до селища Іваничі. Старші класи він закінчував у середній школі №2 смт. Іваничі. Єдиного сина батьки Микола Ілліч, який після демобілізації став працювати на цукровому заводі, та Катерина Григорівна виховали надзвичайно справедливим і чесним.

З дитинства, наслідуючи батька, хотів бути військовим. Наполегливо готувався, старанно вчився, активно займався спортом. У 1966 році Юрій закінчив середню школу.

Після закінчення ніколи з 1966 по 1968 рік працював слюсарем- турбіністом на Іваничівському цукровому заводі. Пройшов добрий гарт у робітничому колективі. Власне, підприємство дало молодому юнаку направлення на вступ у військове училище. Юрій Лелюков успішно склав іспити і став курсантом. З 1969 по 1973 рік навчався у Московському вищому командному Червонопрапорному училищі КДБ при Раді Міністрів СРСР. Під час навчання показав себе працелюбним, чесним і цілеспрямованим. Завжди був у центрі військової діяльності колективу.

Після закінчення училища в 1973 році Юрію пропонували місце і кар’єру в Москві, але він твердо вирішив поїхати служити на кордон.

З серпня 1973 по серпень 1974 року служив у Середньоазіатському прикордонному окрузі замполітом застави в/ч 2047 м. Кара-Кала ТРСР.

З серпня 1974 по серпень 1975 року проходив службу у вищому політичному прикордонному училищі курсовим офіцером смт. Голіцино Московської області.

З серпня 1975 по червень 1977 року проходив службу на посаді замполіта застави Середньоазіатського прикордонного округу в/ч 2103 смт. Бахарзан ТРСР.

У червні 1977 року стався трагічний випадок на заставі, в якій служив Ю. М. Лелюков. П’яний офіцер узяв коня Лелюкова і подався в гори. Кінь проявив норов, скинувши з себе вершника. Вдарившись об камінь, офіцер загинув. У цій справі крайнім виявився Юрій Лелюков. На нього тиснули зверху, і нічого іншого йому не залишалось, як написати вищому командуванню рапорт про звільнення. Заперечень не було.

Колишнього прикордонника запрошували на роботу в місцевий відділ внутрішніх справ. Він відмовився, зробивши інший вибір - з дружиною Ларисою приїхав із Туркменістану в рідні Іваничі до батьків старшим лейтенантом запасу.

Довго шукав себе на різних посадах. Спочатку працював слюсарем на цукровому заводі, потім - інструктором Іваничівського райвиконкому, пізніше - інструктором Іваничівського райкому партії, секретарем парткому колгоспу ім. Мічуріна Іваничівського району.

Але Юрій Миколайович не уявляв свого життя без армії. Він надіявся повернутися на військову службу. Написав лист генералу прикордонних військ, сподіваючись, що той допоможе йому повернутись в Армію. У буквальному розумінні цього слова рвався в Афганістан. Дуже багато разів переписував цей лист, а відправити так і не встиг.

У вересні 1984 року Ю. М. Лелюков перейшов працювати в Іваничівську середню школу №2 на посаду вчителя початкової військової підготовки. У школі його відразу прийняли у свій колектив. Діти всім серцем полюбили веселого, життєрадісного і енергійного учителя, який любив пунктуальність, щоб усе було точно. Не багато уроків провів він, та ці уроки, аж до останнього, запам’ятаються учням.

Серед багатьох подій, що трапилися на теренах Іваничівського району, ця заслуговує на особливу пам’ять. Бо йдеться про подвиг учителя, якийвласним тілом захистив життя двадцяти шести десятикласникам Іваничівської середньої школи № 2.

Це трапилося 29 листопада 1984 року. Був звичайний урок початкової військової підготовки. Вчитель Юрій Миколайович Лелюков розповідав про один із видів зброї - гранату, її будову, принцип дії, бойову силу. Щоб діти краще засвоїли пройдений матеріал, приніс на урок три навчальні гранати, аби показати, що і як слід робити у випадку, коли треба застосувати цю зброю. Школярі уважно слухали його і почуте занотовували у зошити. Колишній професійний військовий, кадровий офіцер, старший лейтенант запасу умів заворожити юні серця. Він узяв муляж гранати.

Перш, ніж привести гранату в бойове положення, - показав Юрій Миколайович, - потрібно притиснути спусковий важіль і висмикнути кільце. В учбовій гранаті почується клацання, а в справжній - клацання і піде димок. Якщо чеку висмикнути, до вибуху залишиться чотири секунди.

Двадцять шість пар дитячих очей уважно спостерігали за рухом учителя. Він впевнено відпустив чеку. Клацнуло - і пішов димок... Блискавично глянув у вікно і вмить побачив щебетливу юрбу дітвори молодших класів, які прямували разом з учителькою шкільним подвір’ям. Уже ніхто і ніколи не знатиме, про що подумав у ті останні секунди: чи згадав своїх двійко діточок Лесю та Юрка, чи в уяві постав образ стареньких батьків, у яких він - єдина дитина, або дружину, котру привіз на чужину з далекого краю. Учитель різко повернувся до десятикласників спиною, притис гранату до себе. У класі пролунав страшенний вибух - вилетіли шибки із вікон, приміщення заволокло димом. А діти великими переляканими очима дивилися, як падає їх учитель. Лише на мить заклякли від страху, а потім гуртом кинулися до Юрія Миколайовича. Закривавлене тіло обережно винесли в коридор. Хтось уже ніс аптечку, хтось побіг викликати «Швидку допомогу».

Як трапилося, що серед учбових гранат виявилася бойова? І знову запитання без відповіді. Правда, були й такі, котрі хотіли зробити винним у цій ситуації саме його - Юрія Лелюкова. Захистили журналісти. В Іваничі з Москви інкогніто через Молдову їхали І. Морозов та В. Панов із «Комсомольской правды». їхня стаття «Чотири секунди довжиною в життя» (за 26 лютого 1985 року) викликала величезний резонанс. Про Юрія Миколайовича нарешті заговорили, як про героя. Але радянська влада надто скромно оцінила подвиг учителя, нагородивши його посмертно 24 квітня 1985 року орденом «Знак Пошани». Та всі, хто знав його, переконані, що цього недостатньо. І строку давності такому подвигу не повинно бути...

Іваничівська районна рада рішенням від 15.08.2013 р. № 19/2 вирішила присвоїти звання «Почесний громадянин Іваничівського району» вчителю початкової військової підготовки середньої школи № 2 смт. Іваничі Лелюкову Юрію Миколайовичу (посмертно).

Наказом відділу освіти Іваничівської РДА від 05.08.2014 р. № 258а -од відповідно до рішення районної ради від 10.07.2013 року № 18/2 «Про присвоєння імені Ю. М. Лелюкова ЗОШ І-ІІІ ступеня № 2 смт. Іваничі»

внесено зміни в назву навчального закладу загальноосвітня школа І-ІІІ ступеня № 2 смт. Іваничі Іваничівського району Волинської області на Комунальний заклад «Іваничівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 2 імені Юрія Лелюкова» Іваничівської районної ради Волинської області.

У шкільному музеї діє куточок присвячений Ю. М. Лелюкову. Сюди часто приходять на екскурсію діти і дорослі. За традицією, останній тиждень листопада – тиждень пам’яті Лелюкова. У КЗ «Іваничівський історичний музей» подвигу героя присвячена окрема експозиція. Одна з вулиць селища носить його ім’я.