Помилка
  • JUser::_load: не можу завантажити користувача з ID: 61

Казка "Долина ельфів"

Долина ельфів

Чудовий день видався сьогодні. Яскраве сонечко залишало свої гарячі поцілунки на  землі, а теплий вітерець грайливо дмухав  в свою сопілку. На небі висіли бавовняні хмаринки, випрані ранковим дощиком. Маленька  Адель гуляла долиною, збирала квіти, запилені солодкими усмішками бджілок та розсипала по травичці ноти улюбленої пісеньки. Все навколо так зачаровувало малу, що вона й не помітила, як день почав збиратися в колиску. Сонячні повіки він сховав за вечірні, бузкові щоки. А ніч  сопіла все дужче й дужче, несучи за спиною корзинку із золотими льодяниками. 

- Адель, ти знову гуляєш в долині сама! Скільки я повторюватиму, щоб ти  не ходила в долину, адже в ній відбуваються дивні речі!

Дівчинка обернулася і побачила свою матусю, яка поспішила забрати її до домівки. Мама не раз забороняла  донечці гуляти в долині, але малій так кортіло потрапити у цей незвіданий куточок, що вона кожного разу, як тільки вдавалося, втікала в улюблене місце, де  все їй було до душі.

- Мамо, вибач мені, але тут так гарно… В долині стільки квітів  і пташок, і метеликів. Що зі мною може трапитись?

- Адель,  донечко, і справді в долині Ельфів дуже гарно, але час від часу діти, які потрапляють сюди, вже не вертаються в свої домівки. А я так тебе люблю і не хочу залишитись сама, – мама обійняла доньку, тривожно вдивляючись вдалеч, неначе щось могло забрати малу від неї.

- Мамочко,  я теж тебе люблю, не хвилюйся, зі мною все буде гаразд! А чому долина має таку дивну назву?

- Ідемо, сонечко, додому, адже вже сутеніє, а дорогою я тобі все розкажу.

Мама взяла доньку за руку, і обидві швидко пішли стежиною до містечка…

 

***

- Колись в давнину жили в нашій долині маленькі чоловічки, називали їх леприконами, і займались вони швацтвом.

Адель любила цікаві історії і казки, і не раз чула їх від дорослих, але про долину ніхто зі старших,  не хотів розповідати. І, звичайно, коли мама розпочала мову про неї, у дівчинки виникло багато запитань.

- Ой, матусю, як цікаво… І що ж вони шили?

- Шили вони одяг і взуття  іншим маленьким істотам, які звалися ельфами. Але  ці маленькі чоловічки  зловживали елем і не завжди виконували свою роботу вчасно. Із-за цього  між ними  інколи спалахували сварки і навіть війни.

- Мамо, з  таких дрібничок, виникали війни?

- Так, доню, для когось дрібничка, а для когось - важливо необхідна річ. Старі люди казали, якщо ельфи до повного місяця не змінять свій одяг, то вони помирають. А леприкони не завжди виконували вчасно свою роботу, та іноді траплялось таке, що хтось з ельфів помирав. А коли померла дружина короля ельфів Астрід,  між  ними спалахнула справжня війна. В той рік долина наша навіть не цвіла, щодня дощові краплинки плели павутиння тривоги, завішуючи все навколо водяним килимом. Навіть пташки покинули це місце,  а квіти втомлено зводили свої пелюсточки до неба, чекаючи солодкого розливу медового проміння сонечка. Ще казали, що тоді ельфи вигнали леприконів з нашої долини і вони оселилися в будинках людей.

- Як так! Невже таке буває? – здивувалась Адель.

- Не знаю, сонечко, можливо це правда, а можливо й ні, але щороку перед повним місяцем в долині Ельфів зникає дівчина, ось я й боюся за тебе. Дай мені слово, що ти не будеш ходити в долину, Адель.

- Звичайно, я більше не піду туди.

Тим часом, мама й донька прийшли до свого будиночка, який стояв на околиці містечка Акнаресу. Вже декілька років вони господарювали самі, тому їм доводилось  нелегко. Всю чоловічу роботу вони ділили між собою. Впорядкувавши господарство та повечерявши, мама й донька продовжили розмову:

- Мамо, а  коли зникали дівчата, їх ніхто  не наважувався шукати?

- Звісно, доню, їх шукали. Багато дорослих чоловіків вирушили в долину на пошуки зниклих дітей, але й вони не верталися додому. Ось і твій тато рік потому   пішов шукати сусідську дівчину і теж не повернувся, – мама схилила голову і її плечі затремтіли, затріпотіло сердечко стомлене довгим чеканням.

- Не плач, матусю, можливо він заблукав і скоро повернеться додому?- Адель співчувала своїй неньці і не хотіла, щоб та плакала і згадувала той день. – Так, я вірю, що він  повернеться!

Мама заспокоїлась, глянувши на чарівне личко Адель, і тихо мовила:

-  Засинай, доню! Вже пора спати.

 

Дивний сон.

 

Чорноброва тітка-ніч розпозіхалася не на жарт.   Як тільки, обидві мешканки будинку заснули, у кутках почувся шурхіт. Дверцята шафи стали відчинятися, а з кошика повипадали фрукти на підлогу і складалося таке враження, що яблука та груші танцюють самі по собі. Але якщо придивитися уважніше, то можна було помітити маленьких чоловічків, вдягнених в зелене вбрання, вони співали веселу пісеньку, та витанцьовували жигу. Їм  було так весело, що нотки радості лоскотали їх за маленькі пальчики, а танець  був настільки запальним, що з їхніх кишень висипалися кристалики щастя. Вони розійшлися не на жарт і забули про всі правила безпеки. Один з чоловічків так відтанцьовував чудернацькі па, що не помітив розстелену біля каміну сітку, яку дівчинка повісила просохнути  ще звечора, і в запалі танцю заплутався в неї, та скинув на підлогу дрина, який стояв у кутку.

Від цього гуркоту й проснулася Адель. Вмить все стихло і крихітні мешканці будинку розбіглися по кутках. А маленький чоловічок в зеленому вбранні лиш сопів в кутку біля каміну і прагнув якомога швидше розплутати сітку. Але йому це ніяк не вдавалося, і що дужче він намагався визволитись, тим більше  заплутувався і наближався до вогню.

- Ти хто? Що ти тут робиш? – запитала Адель у чоловічка в зеленому вбранні.

- Чому це я тобі маю говорити хто я? – сердито відповів він, і, незважаючи на дівчинку, далі продовжував свою справу.

- Як чому? Ти прийшов до мене в будинок без дозволу і ще не хочеш казати хто ти? Ось зараз я візьму дрина і швидко тебе попрошу звідси піти! – дівчинка схопила палицю, яку скинув непроханий гість.

- Та чого це ти? Не бийся!- вже жалібним голосом заволав чоловічок, -  я також живу в цьому будинку!

- Ти живеш в цьому будинку? – здивувалася Адель і вмить пригадала історію, про яку їй вечором повідала мама.

«Дивина… та цього не може бути», – промайнуло в голові у дівчинки.

- Хто ти такий? - знову перепитала Адель. - Але ким би ти не був, тобі не варто стояти біля каміну, а то ще згориш. Дай я тобі допоможу виплутатись.

Ця пропозиція була слушною, тільки прийняти її чоловічок ніяк не міг.

- Не треба! – зарепетував він, та було вже пізно. Адель розплутала його та відтягнула від каміну. І зробила це  вчасно, адже його штанці ось-ось мали спалахнути  від вогню.

- Дурнику, чого кричиш? Ти ж згориш або вчадієш!

- Ой, хто ж це тебе просив робити? Тепер я твій боржник! І мушу тобі допомагати довічно!

- Та не потрібна мені твоя допомога, краще скажи, хто ти і як тебе звати?

- Я – леприкон!

Адель аж жахнулася і сіла з переляку на підлогу.

- Хто?

- Ти що глуха? Я, леприкон, а звуть мене Харальд, що означає непереможний!

Леприкон зверхньо поглянув на дівчинку і зайняв позицію вельми поважної особи. Адель швидко підвелася на ноги, і, згадавши про що розповідала мама, перейшла в  наступ:

- А мама казала, що ви лихі і безвідповідальні. Через вас загинула королева ельфів Астрід.

- Ой, чого люди тільки не повидумують: і лихі, і безвідповідальні, і гультіпаки. І королева загинула. Та не загинула, а всього на всього заснула! – чухаючи потилицю відповів Харальд. Адже він знав, що в словах дівчинки краплина правди таки була. 

- А чому діти зникають в долині і дорослі не вертаються додому? – не замовкала Адель.

- Ось цього я тобі не можу сказати.

- Чому не можеш сказати? Я вже рік не бачила свого татуся, а ти не можеш сказати!

- Вибач, хоч я і твій боржник, але цього сказати я тобі не можу. – Харальд відійшов в сторону від Адель, трішки подумав і промовив: - «Якщо хочеш, то покажу? Але тобі доведеться піти зі мною в долину Ельфів та залишити свою матусю.»

- А тата я зможу повернути? – запитала дівчинка.

Леприкон поглянув на Адель хитрими очима й мовив:

- Можливо, й зможеш, з моєю допомогою…

- Тоді йдемо! – не вагаючись відповіла мала, забувши про обіцянку, яку давала матері.

 

 

Знайомство з леприконами

 

Харальд та Адель вийшли тихенько із домівки та повернули на стежину, яка вела до долини. Не встигши пройти й кілька кроків, вони почули шелест трави і відразу ж побачили на стежині двох маленьких  дивакуватих дівчаток. Вони були схожі одна на одну як двійнята. Руде волосся, ніби жовточок сонечка, вибивалося з-під величезних вінків з лугових трав та папороті. Але навіть ці вінки не могли прикрити великих круглих вух та веснянок на їхніх кирпатих носиках. Дівчатка навіть вдягнені були цілком однаковісінько. Коротенькі зелені сукні,  зроблені неначе з моху, а на поясі висіли маленькі шкіряні сумочки з золотими пряжками. 

Це були леприкони, Герда та Брунхільа.

- Харальде, що це я бачу? Ти з дівчиськом? – не розгубившись, промовила Герда.

- Якого дива? – підхопила Брунхільда.

- Та чого це ви вчепилися? – рознервувався Харальд. Але побачивши, що діватись нікуди, вирішив все ж таки роз’яснити ситуацію. -  Вона мене врятувала від вогню, тепер я її боржник!

- Халепа! – пробуркотіла Герда. Вона добре знала правила леприконів, бо була найкращою ученицею в чарівній академії. - І  ти мусиш весь час носитись з нею!

- Ви ж знаєте наші правила! – відповів Харальд.-  Звичайно мушу, і допомагати мушу, і виконувати її бажання також мушу.

- Так, це точно! Не пощастило так не пощастило. – пробурмотіла  Брунхільда.

А тим часом Герда, не соромлячись, розглядала Адель з усіх сторін.

- Ой, а вона гарненька! – вигукнула мала чарівниця.

- Гарненька, вона живе разом зі мною в будинку Свана Лебедя, це його донька, майстриня на всі руки! – продовжував розповідати леприкон.

-  Майстриня кажеш? – Герда, якось недобре глянула на малу. - Тоді  її в цьому році має забрати король ельфів Трюдо…

Леприкони й не здогадувались, що насправді, дівчат забирає королева тролів Мор.

-  Можливо,- мовив Харальд, - не лякайте дівчину!

Адель, почувши ці слова, навіть трохи розсердилася. Чого вони так бояться і що приховують від неї?

- Чому забрати? Що ви приховуєте від мене? Чому король забирає дітей? - засипала питаннями мала.

Брунхільда, сестра Харальда, весь цей час стояла осторонь та не втручалась у розмову. Але   коли дівчинка почала помітно нервувати і задавати запитання, їй стало так шкода Адель,  що не стрималась та почала свою розповідь.

- Розумієш, колись давно ми жили в долині Ельфів усі разом в мирі й злагоді… Ельфи займались прядінням і ткацтвом. Вони виготовляли легку, чарівну тканину, з якої ми шили їм вбрання. Але так тривало до тієї пори, коли в нашій долині з’явилася королева тролів Мор зі своєю свитою. Вона дуже хитра і підступна. Їй вдалося обдурити короля леприконів Веймунда і викрасти тканину із його скарбниці. З цієї тканини  ми мали пошити одяг королеві ельфів Астрід.

- Без цього одягу королева не змогла б далі літати і творити чарівну мелодію життя, – продовжив Харальд. – А коли над долиною не звучить ця чарівна мелодія, все навколо перетворюється  в болото.

- Ми, звичайно, не пошили одягу, Астрід заснула чарівним сном, а король Трюдо  розпочав війну, в ході якої ми покинули долину ельфів і переселилися в домівки до людей.  Того року й справді, долина перетворилася на болото. Яблуневі доріжки з карамельними манжетами галявин затягнула пліснява, але Трюдо щось вигадав і вона знову цвіте. Та з містечка щороку зникає дівчина, – підсумувала Герда.

- Дивно. Навіщо йому дівчата? – зніяковіло заитала Адель.

- Цього ми тобі не можемо сказати, адже й самі нічого не розуміємо, – разом відповіли леприкони.

- В долину ми не ходимо, там діється щось дивне, – повідомив Харальд.

Дівчинка подивилась на смішних рудих чоловічків і рішуче промовила:

- Але мені обов’язково потрібно туди потрапити, адже там мій татусь Сван Лебідь. Я мушу з ним побачитись і допомогти йому, якщо він потрапив у біду!

- Ти певна, що хочеш піти туди?- Харальд здивовано поглянув на малу. Він був переконаний, що Адель передумає відправлятись в небезпечну подорож.  Адже скоро повний місяць і дівчина, яка потрапить в долину, навряд чи зможе повернутись до домівки, та і я твій боржник, не можу залишити тебе, мушу йти з тобою. А мені, певна річ, не зовсім хотілося б потрапити на очі ельфам.

- І я не відпущу найкращого друга самого в долину! – рішуче промовила Герда.

Брунхільда завжди була поміркованою, тому спершу замислилась,  але довго не вагалась:

- Якщо така ситуація, то я теж піду з вами.

 

Палац ельфів.

 

Прийшла ніч. Легенький вітерець протирав кругле люстерце місяця. На темно-фіолетовому  небі  кружляли зорі.  Тиша поглинула все довкола і тільки в палаці короля Трюдо,  метушились підлеглі,  вигадуючи спосіб врятувати королеву.

- Ваша величносте, ви не забули, що сьогодні повний місяць зійде  на небі дванадцятий раз і якщо королева Астрід не прокинеться, то вона помре, а разом з нею загине вся долина. Її поглине болото королеви Мор.

Трюдо сумно поглянув на Етару, ельфа зі сріблястими крилами та кумедним кирпатим носиком. Звісно, він нічого не забув і  за цей час перепробував всі чари своїх предків. Але що ж робити, коли його знань і бажання врятувати свою дружину та долину замало.

- Так, звичайно, я пам’ятаю, Етаро, – розгублено відповів Трюдо. -  Що ж ще я можу зробити? Найкращі майстрині Акнаресу працюють над платтям королеви але їм не вдається відтворити орнамент життя, який знають леприкони.

- Тоді давайте пошлемо когось за леприконами. 

- Це неможливо! Адже ми з ними розсварилися і вони покинули долину та переселилися в містечко до людей. – Король ельфів підвівся з трону і підійшов до вікна, щоб, можливо, востаннє глянути на зоряне небо, яке огортало долину. - Жоден ельф не виживе за межами долини!

- Ось якби леприкони повернулися в долину! – не вгавала Етара.

-  Це було б чудово! Але король Веймунд - цей старий гультіпай, він не виконав вчасно своєї роботи і ось тепер моя дружина спить чарівним сном, а донька росте без матері!

- Так, неприємна історія, але вам все ж таки варто було б помиритися і все стало б на свої місця, – не втрачала надії Етара.

-  Я б вже й помирився, але Веймунд не вертається в долину, йому добре живеться в містечку, адже там в людських будинках завжди можна знайти ель.

Трюдо й справді вже готовий був змиритися з безвідповідальністю леприконів, але нічого не міг вдіяти, адже за законами Всесвіту жоден ельф не міг вижити за межами долини. Тільки рідні квіти і трави забезпечували ельфам  існування, та ще й та мелодія, яку знала лише його дружина Астрід, давала усьому сили  рости, квітнути та плодоносити. Завдяки чарівній квітці Фімарії долина існувала всі ці роки, але й вона стала втрачати сили без життєдайної мелодії Астрід.

Так король стояв і споглядав в роздумах останню місячну ніч над долиною. Але в одну мить його думки були перервані шумом, який долинав з коридору. Він розвернувся в ту мить, коли двері гучно відчинились і до зали влетів похапки ковтаючи терпке на смак повітря  маленький ельф Теа:

- Ваша величносте, я принесла добру звістку, наші вартові вигледіли на горизонті дівчину Адель, а з нею леприконів!

Ця звістка оглушила Трюдо. «Невже таке буває», - промайнуло в нього в голові, – «мені й годі було сподіватись на таку новину». Оговтавшись, король віддав наказ:

- Швидше пошліть вартових за ними. Вони не повинні покинути долину! 

 

***

А тим часом  леприкони та Адель мандрували вузенькою стежиною, яка вела до долини Ельфів.  Харальд бадьоро йшов по-переду, розганяючи в просторі бульбашки страху, а  дівчатка крокували за ним. Герді та Брунхільді дуже сподобалась дівчинка, тому вони навперебій  розповідали їй про свої пригоди та так захопились, що позабули всі страхи і не помітили як за ними хтось пильно спостерігав із-за високої трави.

І ось коли компанія вже майже дійшла до долини, трапилось щось неймовірне. Незрозуміло звідки здійнявся   вітер. Стало холодно і сирість почала ткати вогке полотно з плісняви. Небесне мереживо з нашитими золотими гудзичками огорнув чорний туман і закружляв зловісний вихор.  Харальд намагався вгледіти хоч що-небудь, але це йому не вдавалося. Коли туман розсіявся, маленький леприкон зрозумів, що він залишився один, а його супутниці щезли.

- Ой лишенько, що ж тепер буде!... – з відчаєм мовив леприкон. -  Я не зміг врятувати Адель… Тепер весь наш рід зганьблено! Я не зможу повернутись додому.

Він сів прямо на стежину і мало не розплакався з відчаю.

 - Це кінець… - мовив тихо Харальд.

- Не переживай! Ще не зійшов повний місяць, а значить і ситуацію можна виправити, – почулося позаду.

Харальд швидко розвернувся і побачив, як з високої трави виповзає Брунхільда.

- Мене щось відштовхнуло в сторону, а потім стало так темно і холодно… - Брунхільда підвелась на ноги і підійшла до брата. - Харальд, ми віднайдемо Адель  та Герду і допоможемо твоїй подружці врятувати тата.

- Напевно нам це не вдасться, – промовив леприкон.

Він побачив, як з усіх сторін злітаються сріблясті воїни ельфів. Утікати було нікуди.

 

 

Полонені.

 

Харальда та Брунхільду сріблясті воїни привели в незвичне для них місце. Ще ніколи вони не бачили такої краси. В обіймах господині-природи, крізь тьмяні мольберти дня визирав ошатний палац.  Здавалося, що він зкришталю, все навколо іскрилось розмаїттям барв. Дивний кришталь розсипав свої кольорові крижинки на  смарагдові стіни. Посередині зали височів величезний трон, у вигляді неймовірної квітки. Кожна її пелюсточка посміхалася, насолоджуючись кольоровими палітрами веселки. Угору здіймалися голубі намистинки, розфарбовуючи стелю блакитним та фіалковим мереживом. Кольорові парасольки ошатних гардин кружляли за ванільними шибками, ухопившись грайливому вітру за чуба.  Хмаринки скидали темне сукно ночі  на кришталеві балкони і швиденько ринули у вись, аби не сколихнути своїми теревенями чарівність розкішного палацу.  

Леприкони дивились на все  широкими очима:

- Яка краса! - промовила Брунхільда.

- Зроду такого не бачив, – обізвався Харальд.

- О, кого це ви привели до мене? – почулося позаду. - Яка радість, це діти старого гультіпая і нікчеми Веймунда.

Малі побачили перед собою вродливого ельфа, високого в золотому вбранні та невеличкій короні. Це був король Трюдо.

- Не смій так називати мого батька! – кинувся до красеня Харальд.

- А як мені ще називати цього зрадника? Із-за нього заснула моя люба Астрід!

- Мій батько не зрадник! А в тому, що королева заснула, є і ваша вина…

- Не тобі вирішувати, чия у цьому вина! – Трюдо не на жарт розізлився і, виходячи з зали, гнівно промовив, - Зв’яжіть їх  міцніше, щоб не змогли втекти! Старий Веймунд обов’язково за ними прийде!

Сріблясті воїни поспішили виконати наказ Трюдо. Малих зв’язали і лишили в тронній залі. Харальд та Брунхільда зовсім розгубилися, але нічого не вдієш,  рухатись не могли, тому були приречені чекати.

Минуло небагато часу і стіни палацу засяяли рожевим світлом, двері відчинилися і до зали увійшла маленька дівчинка. Вона була така мила і тендітна, немов статуетка з найгарнішої порцеляни. А крильця, що виглядали із-за її спини, видавали в ній ельфа. Малі леприкони насупились і  дивились на неї з-під лоба.

- Ой, ви хто? Такі смішні та дивні! Зроду не бачила таких істот, – мовила тендітна дівчинка.

- Чому смієшся, дівчисько. Краще допомогла б звільнитися! – пішов у наступ Харальд.

- Чому це я маю допомагати грубіянові! – відвернулась від дивних чоловічків мала і подалася до дверей.

Брунхільда швидко отямилась і вирішила виправити ситуацію:

- Вибач!  Він не хотів тебе образити. Ти ж знаєш, що всі хлопчиська трохи того, як би це мовити? …трохи дивакуваті!

- Брунхільдо, ти що кажеш! – образився Харальд.

Сестра швидко зашепотіла на вушко:

- Мовчи, дурнику! Нам потрібно звільнитись! Чи не так?

- Про що ви там шепочете? – запитала дівчинка з рожевими крильцями.

- Я перепрошую, розв’яжіть нас, якщо ваша ласка, ми потрапили в незручне

становище! – благально мовила Брунхільда, - Нам потрібно поспішити визволити нашу подругу Адель, адже вона потрапила в полон до королеви Мор!

- Що ви кажете? До королеви Мор? Це жахливо!

Підійшовши ближче до леприконів, мала мовила:

- Із-за королеви Мор моя мама заснула чарівним сном, якщо її не розбудити  сьогодні, то вона ніколи не прокинеться!

Дівчинка з рожевими крильцями швидко розв’язала малих. А ті від здивування навіть

не поворухнулися. Першою оговталась Брунхільда:

- То ви і є донька королеви Астрід та короля Трюдо?

- Так, ой, вибачте, я не представилась, - вклонилася мала, – я Тефі.

- Вибчайте і нас, ваша високість, – підвелась дівчинка в зеленій сукні, - Я, Брунхільда – донька короля леприконів Веймунда та королеви Хельги. А це мій брат – Харальд. 

Леприкон підвівся на ноги і низько вклонився принцесі Тефі.

- А що ви робите в нашому палаці? Чому пішли з долини? Нам так потрібна  ваша допомога! – з докором запитала дівчинка з рожевими крильцями.

- Звичайно, ми допоможемо вам, але нам спершу потрібно врятувати нашу подругу, дівчинку Адель, – відповіла Брунхільда.

- Ми казали, вона потрапила у полон до королеви Мор, - пробурмотів Харальд. Йому й досі було ніяково за свою незграбність і він соромився того, що не врятував доньку Свана Лебедя,- а я її боржник, адже вона мені врятувала життя. І допоки я не виконаю свого обов’язку перед нею, зшити вбрання нам не вдасться.

- Звичайно, я розумію вас і тому залюбки допоможу вам вибратись на волю! – мовила принцеса ельфів, - Я знаю цю милу дівчинку. Вона  приходить до нас в долину і співає нам чудові пісні… Але як ви проберетесь у володіння тролів? Туди не так легко потрапити!

- Так, це нелегке завдання але іншого виходу немає, нам треба вирушати в дорогу, – рішуче відповіла Брунхільда, взявши брата за руку і потягнувши його до дверей.

Тефі з сумом глянула на малих леприконів, їй не хотілося з ними розставатися, адже

вони їй дуже сподобались. Дівчинка з рожевими крильцями швидко підлетіла до дверей і мовила:

- Стривайте! Я знаю, хто зможе допомогти вам.

- Хто ж це? – здивовано запитав Харальд. На допомогу він не сподівався, адже ельфи вважали їх зрадниками, а батькові  було соромно зізнатись, що він не виконав свого обов’язку перед дівчинкою, яка врятувала йому життя.

- Це фея квітів, Айлін. Давайте я проведу вас до неї!

В цей час Брунхільда висунула свого кирпатого носа за двері і відразу відскочила від

 дверей. В кінці довгого коридору виднілися списи охоронців.

- Але як ми вийдемо з палацу? Нас відразу схопить охорона! – мовила сестра.

Тефі підійшла до великої квітки, яка стояла в кінці зали і відірвала три пелюстки.

- Накиньте на себе ось це, і ніхто не зверне на нас уваги.

Всі троє швиденько вдягли пелюстки і відразу неначе розчинились у повітрі. Зал опустів…

 

В замку королеви Мор.

 

А тим часом, в замку, який стояв посеред темного і зловонного болота, святкували невеличку перемогу.

На троні сиділа королева. Вона була одночасно і гарна і страшна. Її обличчя було прекрасне, але чорні очі виблискували недобрим, колючим поглядом. Чорне волосся вибивалося з-під корони, яка нагадувала змію обвиту навколо голови, а замість очей  у змії світилися чорні діаманти.  

- Чудовий день видався сьогодні! – піднявшись з трону, мовила королева Мор.

- І справді чудовий, ваша величносте, – відповів старий згорблений троль, подаючи королеві кухоль з чорного кришталю.

- Найгарніша дівчина Акнаресу потрапила до мене в полон і ось тепер я зможу

перетворити долину Ельфів у своє болото! – очі Мор блиснули недобрим вогнем. Вона надпила зі свого кухля і продовжила мову.  - А ці бовдури Веймунд і Трюдо так і залишаться ворогами до кінця своїх днів і не дізнаються правди!

Старий троль аж підскочив на місці від радощів: 

- Так, ваша величносте. Ви геніальні!

- Лише потрібно змусити це дівчисько плакати і тоді все стане на свої місця, -

підсумувала королева.

- Так, моя королево, вона буде плакати! Ще й як!!! А від її сліз наповниться наше чарівне болото і поглине все навкруги! Та, й ця мила  Астрід загине і нічим не зможе допомогти своїм підлеглим!  – старий троль розсміявся зловіщим сміхом, від якого кров застигла в жилах. - А ви станете володаркою долини Ельфів.

Але королева як тільки почула останні слова троля, стала ще страшнішою. Лице її позеленіло від злості, а змія на голові заворушилася. Троль від страху зігнувся аж до землі і боявся підвести очі.

- Бр-р-р… Гидка назва! Я стану володаркою болота Мор. І долина, і навіть містечко  Акнарес  перетворяться на мої володіння. А всі ці люди, ельфи і леприкони згинуть назавжди зі своїми пісеньками, – королева підійшла до  троля і твердо наказала - Приведіть мені це дівчисько.

Троль заметушився, і направляючись до дверей, мовив:

- Слухаю, ваша величносте.

 

 

Пошуки малечі

 

- Веймунде, де наші діти? Я ще раз питаю тебе чоловіче?! – гримала на свого чоловіка королева леприконів Хельга.

Коли вона повернулася до будинку, то застала безлад, всі речі розкидані, а король мирно дрімав у кріслі біля каміну.

- Я ж просила тебе пильно стежити за цими бешкетниками! Ти ж знаєш який сьогодні день.

Хельга не переставала шукати дітей, і заглядала у кутки кімнати, знаючи веселу вдачу своїх дітей і любов до розмаїтих забав, вона все ще сподівалася  знайти їх.

- Люба, вибач, я лише на хвильку задрімав, - почав виправдовуватись чоловік.

Й справді, дружина зранку залишала на нього дітей. Він цілий день був з ними, вони встигли і позайматись леприконівською магією, і змайструвати нову гойдалку  в садочку біля старої груші, і погратись в хованки, але після смачної вечері татусь не втримався і задрімав. Йому  здалося, що лише на хвильку, а тепер його дітей ніде нема.

- Ой, лишенько, як ти міг їх недогледіти, - бідкалась Хельга, - ти ж знаєш, що сьогодні повний місяць зійде на не небі дванадцятий раз, і за пророцтвом феї Айлін може трапитись біда, якщо ти не примиришся з Трюдо.

-           Чому це я маю перший йти на примирення? – насупився король леприконів. – Він звинуватив  нас у безвідповідальності  безпідставно, і тепер я мушу йти до нього…

-           Ти що, не розумієш? – заверещала на нього розлючена мати. - Наші діти, з твоєї вини зникли з  будинку, і якщо вірити феї Айлін, а я не маю підстав їй не вірити, пророцтво збувається! Швидко збирайся, ми йдемо до Трюдо!

Хельга взяла чоловіка під руку і потягнула до дверей…   

 

В гостях у феї Айлін

 

 Над долиною ельфів повисла важка гнітюча темрява. Велика вогняна куля сонечка заховалося за темно-бордовими гардинами небокраю. В насупленому небі навіть місяць завернувся в темне покривало ночі.   Маленькі леприкони і принцеса Тефі пробирались крізь трави до  невеличкого будиночку, який немовби повис у повітрі. Та коли подорожуючі підійшли ближче, вони побачили, що до нього ведуть незвичні сходи. Нагадували вони великі пелюстки дивовижних квітів, та і сам будиночок був неначе казкова квітка лотосу.

На порозі  стояла маленька фея. Її вбрання було ніжного бузкового кольору, а голову прикрашав вінок з дрібненьких біленьких квіточок.

- Тефі, рада тебе бачити! Я чекала на вас, – мовила фея квітів. - Підіймайтеся до

мене в будинок, не варто в такий час розгулювати долиною.

Всі троє швидко увійшли до будинку, в середині якого стояв круглий стіл, накритий для прийому гостей.

- Привіт Айлін, і я також дуже рада тебе бачити! Дозволь тебе познайомити з моїми друзями  леприконами: Брунхільда та Харальд.

Леприкони ввічливо вклонилися.

- Доброго дня вам. Проходьте та сідайте за стіл, я пригощу вас, адже ви втомились з дороги?

Подорожуючі з радістю прийняли пропозицію, бо й справді відчували втому.

- Що привело вас до мене? – запитала Айлін.

- Айлін, нам потрібна твоя допомога! – мовила Тефі -  Незабаром, востаннє над нашою долиною, зійде повний місяць, і якщо ми до того часу не розбудимо мою маму, королева тролів Мор перетворить усе навколо в болото.

- Так, я це знаю, – сумно відповіла фея. - І мої друзі квіти гинуть на очах, адже я сама не можу врятувати їх без допомоги Астрід. Тільки вона знає мелодію життя, яка надихає та дає сили усьому цвісти і радіти!

- Ми могли б допомогти пошити вбрання для королеви Астрід, але  в нас немає

чарівної тканини, – мовив Харальд, –  та й ми  поспішаємо визволити нашу подругу, дівчинку Адель, яку викрали тролі Мор.

- Так, я розумію, - рішуче промовила Айлін. - А знаєте що, я спробую вам допомогти. Самій мені не потрапити в палац тролів, але в мене є план.

 

Зустріч королів

 

Двері тронної зали ельфів з шумом відчинились і в неї увійшли розлючені леприкони.

- Пихатий Трюдо! Де мій син і донька! – з порогу прокричав Веймунд. - Ти заманив їх до себе!

- Кого це я бачу? Хто це завітав до мене? Гультіпай і нікчема Веймунд! – повільно підіймаючись з трону мовив Трюдо.

- Це я гультіпай і нікчема? Ось зараз я тобі покажу! – розгніваний леприкон кинувся з кулаками на ельфа.

- Ваша величносте, так не личить себе поводити королю, – промовила ельф на ім’я Етара.

- Веймунд що це з тобою? Скільки я можу повторювати, візьми себе в руки! –

 роздратовано мовила Хельга.

Король леприконів різко повернувся до дружини:

- Що зі мою, що зі мною? Моїх  дітей викрав цей пихатий індик!

- Це я пихатий індик? На себе краще подивись!

Суперечка не припинялась, і вже мало не переросла в бійку, але Хельга вирішила не

 доводити до цього і скористалась порошком примирення. Вона швиденько відкрила свій перстень і  розпилила його у залі зі словами:

- А ну, зараз же перестаньте та розберіться в цій ситуації як личить королям!

Її підтримала ельф Етара:

- Поводяться як діти!

Порошок відразу почав діяти і обидва королі трохи заспокоїлись:

- Добре, я поводитимусь пристойно, якщо цей… - Веймунд запнувся та почервонів аж до кінчиків вух. - Якщо ваша величність Трюдо, не буде мене називати гультіпаєм і нікчемою.

- Звичайно, ваша величносте Веймунд, я не буду вас так називати, якщо ви не будете звертатись до мене пихатий індик!

Трюдо підійшов ближче до Веймунда і чемно вклонився. Леприкон  також відповів поклоном і мовив:

- Давайте перейдемо до справ. І так, я хотів би знати, де знаходяться мої діти Харальд та Брунхільда?

- Ваші діти, зникли разом з моєю донькою Тефі і тепер не залишилось жодної надії на наш порятунок!

Відповідь була невтішною і Хельга у відчаї опустилась на коліна.

- Не переживайте, ваша величносте, адже час ще є. Можливо вони повернуться? - підлетіла  втішити Хельгу  Етара.

- На  жаль, до повного місяця залишилось зовсім мало часу, – мовила королева

 леприконів.

- А одяг королеви Астрід так і не готовий… - сумно продовжив Трюдо.

- Так, він не готовий, адже ви не передали вчасно нам тканину, – здивовано

 поглянула на короля ельфів Хельга.

Веймунд також підтримав дружину:

- Не передали і ще й вигнали нас із долини!

- Та хто ж вас виганяв з долини? – здивувався Трюдо.

- Ми дванадцять місяців чекаємо на ваше повернення, а ви навіть не навідаєтесь до нас. Знаєте, що ми не можемо покинути долину!  І не соромно вам! – підхопила ельф Етара.

- Як це не ви, а хто ж це був, – очі у Веймунда округлилися від здивування.

Не встиг Трюдо дати відповідь на це запитання, як посеред зали з’явилася фея квітів Айлін.

- Це були тролі, - мовила фея, - Королева Мор викрала в мене нектар мрій і

перетворила своїх тролів на ельфів. Леприкони в той день бачили войовничих ельфів, а насправді це були воїни Мор. І тканину викрала вона також. А якщо ви перестанете сперечатись та  поспішите на допомогу своїм дітям, то долину можна буде ще врятувати і королева Астрід подарує нам чарівну мелодію життя.

- Так чому ми ще й досі тут?! – в один голос запитали присутні.

- Поспішаймо, час іде! –  мовила фея Айлін і розчинилася в повітрі.

 

***

  Поки батьки Тефі, Харальда та Брунхільди виясняли стосунки між собою і мирились, малі, за допомогою феї квітів Айлін, пробралися в замок королеви Мор.

- Фу, яка гидота! – Брунхільда з жахом дивилася на стіни, з яких звисала пліснява.

- Як можна жити в такому болоті? – підтримала подругу Тефі.

- Не розводьте балачок! – гримнув на них Харальд та вказав їм на двері, які виднілися в кінці тунелю.

Малі чоловічки, тихенько підійшли до дверей і прочинили їх. В темній кімнаті  сиділа Адель і перебирала в руках дивну тканину.

- Адель, як я радий, що знайшов тебе. Нам потрібно вибиратися звідси, якомога

швидше!

Харальд підійшов до дівчинки і простягнув їй руку. Але мала не поспішила встати до нього, а натомість тільки розгублено глянула на своїх рятівників.

- І що я бачу… яка радість! – позаду почувся хриплий голос, від якого мурашки

 пробігли по спині, - тепер усі   в палаці, і робити нічого не треба.  Жан, зв’яжи їх! Їм не вдасться визволитись!

Тільки тепер Харальд побачив, що через його недалекоглядність всі потрапили  у пастку. Перед ним стояла страшна королева Мор, а за її спиною причаївся жахливий троль, якого та називала Жаном.

- Адель, ти дошила вбрання? – королева підійшла ближче, і всі затремтіли від холоду, яким віяло від неї. 

- Ні, ваша величносте, я не можу його дошити, адже мені не вистачає чарівних ниток, – спокійно відповіла Адель.

- Так це не проблема, тепер в нас є Тефі і вона зробить все що треба! – королева Мор повернулась до Тефі і її колючий погляд пронизав ельфа до кісток. - Трюдо й не здогадається, що вбрання шите не леприконами, одягне його на свою любу дружиноньку і та вже ніколи не прокинеться!

Троль, який підійшов до леприконів, щоб зв’язати їх, аж зайшовся від сміху.

- Ти підла й зла! – Харальд  вирвався від Жана і спробував кинутись з кулаками на королеву Мор. Але їй варто тільки було глянути на нього, як той від жаху скам’янів.

Брунхільда аж зойкнула від жаху, але, глянувши на Адель, відразу замовкла. Дівчина їй знаками показувала, щоб та поводила себе тихо.

- Звичайно, я допоможу Адель, але мені потрібен час! – відповіла впевнено Тефі.

- Добре, даю вам годину, і щоб робота за цей час була закінчена. А я поки приготуюся до цієї чарівної миті, котру я так довго чекала. Нарешті я стану володаркою долини, – королева направилась до дверей. – Жан, прослідкуй за ними.

Як тільки  Мор вийшла з кімнати, Тефі взялася за роботу, вона наспівувала пісню і одночасно кружляла, з її крил з’являлись чарівні нитки, які Адель намотувала  в клубок.

Троль від цієї пісні почав потихеньку засинати. І коли малеча почула хропіння, Тефі тихо промовила:

- Який жах, що нам тепер робити з Харальдом.

Брунхільда, схлипнула від горя:

- Що я тепер скажу батькам? Харальд скам’янів, та й Герда десь пропала.

- Не пропала.  Вона там  в кутку, стоїть скам’яніла також. – відповіла Адель. – Всі хто намагався звільнитись або втікти від королеви – скам’яніли  і тепер стоять по всьому замку, неначе статуї. Мій татусь теж тут є.

- Дівчата, давайте не будемо відволікатись. Я вам пропоную діяти так, поки троль спить. Брунхільда, швидко дошивай вбрання, а я буду співати, щоб він не прокинувся.

На тому й порішили. Поки Тефі доспівала свою пісню, вправна Брунхільда, пошила вбрання і передала його Адель.  Як тільки пісня закінчилася, троль проснувся:

- Ой, як це так? – забідкався Жан, - я заснув, якщо королева взнає, що я дрімав на посту, вона перетворить мене в камінь!

- А ви нічого не кажіть їй, і ми будемо мовчати, - відповіла Адель.

Як тільки дівчинка це сказала, двері відчинились і в кімнату увійшла Мор.

- І так, час минув.  Я хочу бачити роботу! Де вбрання?

- Ось…- тихо мовила Адель, – воно вже готове.

- Чудова робота, не відрізниш від справжнього,  яке шиють леприкони! -  королева пильно глянула на троля, від чого той майже зігнувся до землі. – Ти добре пильнував за ними?

Троль тільки й мовив:

- Так, ваша величносте!

- Адель найкраща майстриня Акнаресу. На цей раз, нам неймовірно пощастило адже й мені самій здається, що вбрання шите леприконом. – Мор пильно глянула на Брунхільду, але та й оком не повела. - А мене не проведеш…  Тепер ви мені не потрібні, хіба що як прикраси для мого замку.

Королева різко розвернулася, розкрила свої довжелезні руки, немов чорні крила,  і пронизала всіх трьох зловіщим поглядом. Адель, Тефі  і Брунхільда вмить скам’яніли. 

- Вони не проронять і слова! – задоволена Мор підійшла до трону і сіла, розглядаючи вбрання.

Але її спокій був в ту ж мить порушений. В залу увійшов старий троль, і боячись підняти погляд на свою повелительку, тихо мовив:

-  Моя королево,  до нас завітали непрохані гості!

- Невже ці бовдури знову разом? – Мор встала з трону і підійшла до вікна. - Та нічого. Вбрання вже готове, часу в них не залишилось і розібратись в тому чи справжнє воно їм не вдасться. Скоро моя мрія здійсниться! Запрошуй їх. - Не встигла вимовити ці слова королева, як двері в зал розчинились і на неї з криком накинувся смішний рудий чоловічок:

- Попалася, злодійко! Тепер ти нікуди не втечеш від нас! – Веймунд не стримував своєї люті, як увійшов у палац.

- Де наші діти? – підтримав його Трюдо, - віддавай їх хутко!

- Та чого ви нервуєте? – королева Мор  спокійно піднялась з трону і ледь видавила з себе посмішку. - Ніхто не чіпав ваших дітей. Вони завітали до мене, розповіли про жахливу історію, яка трапилася із королевою Астрід. А в мене випадково віднайшлася чарівна тканина, яку загубили леприкони, я її віддала Брунхільді, то вона й пошила цю чарівну сукню. Але мала так поспішала, що випадково взяла не те вбрання.

- Так,  я  збирався в путь, щоб наздогнати їх. Добре, що тепер не доведеться бігтиза ними, – вдавано щиро промовив  Жан.

- Не віриться мені  у вашу люб’язність, – підозріло поглянув на троля,  король ельфів. -  Ви щось знову задумали, ваша величносте?

- Та чому ви відразу про погане? Ось візьміть вбрання вашої дружини і нехай в наших королівствах настануть мир і спокій. -  Мор простягнула вбрання Трюдо. Але він не встиг підійти до нього, як Веймунд відразу ж підхопив сукню і уважно почав роздивлятись.

- Дивно, а й справді сукня шита леприконом. – Веймунд передав вбрання Трюдо.

Король ельфів пильно придивився:

- Так, і тканина зроблена ельфами. Дива…

Мор зраділа, адже була певна, що сукню пошила насправді дівчина, а не леприкон, та й королі нічого не помітили, тому  впевнено мовила:

- Ось бачите, а ви мені не вірили. Так, ваші діти були в мене та розказали що ви, –королева вказала на Веймунда, - згубили тканину, а я  її знайшла. Ваша донька пошила вбрання, але дівчинка так поспішала, що випадково взяла не той пакунок.  А тепер все стане на свої місця. Тільки вам варто поспішити, адже до повного місяця залишилось всього п’ятнадцять хвилин.

Королева вказала на годинник, який тримали дивні статуї. Сперечатись не було часу.

Королі відкланялись і поспішили у свій намет, який розкинули під стінами палацу королеви Мор.

В середині намету стояла дивовижна квітка, немов зроблена з м’яких перин, на якій спала королева ельфів Астрід. Вона була така красива, немов налита весняними чарами вишенька,а на її щічки з  сріблястих повік падали рум’яні кристалики сонного щастя. Її золотисте волосся, ніби згусток меду, розтікалося по плечах. А солодкий аромат неслухняних завитківлоскотав кирпаті носики леприконів.  На її ніжному обличчі сяяла мила посмішка, і здавалося, що  віки ось-ось розплющаться і очі Астрід заблищать радісними променями. Біля неї сиділи фея квітів Айлін та королева леприконів Хельга.

- Ось ми принесли вбрання, Айлін. Допоможи його вдягнути, – мовив Трюдо.

- А ви певні, що воно справжнє? – запитала Хельга.

- Так, я певен, що його пошила наша донька Брунхільда, це її робота, – відповів

Веймунд.

Хельга пильно оглянула вбрання і нічого не сказала, тільки здивовано знизила плечима.

- Та як би не було, часу немає, ми мусимо довіряти один одному, адже за декількахвилин зійде повний місяць і буде вже пізно. Чари не знімеш ніколи! – Трюдо підійшов ближче до Айлін і передав їй вбрання.

- Я розумію, через недовіру ми втратили багато часу, – сумно мовила фея квітів і почала вдягати Астрід.

Всі присутні завмерли в очікуванні. В цей час на небі з’явився повний  місяць. Королева Астрід так і не поворухнулася.

Фея Айлін, розчаровано опустилася на коліна перед ліжком королеви ельфів. Хельга притулилась до свого чоловіка, а Трюдо в розпачі заплющив очі. Всі неначе скам’яніли від горя і не помітили, як Астрід розплющила повіки. Вона здивовано глянула навколо себе і, не тямлячи, що відбувається, закрила віки знову, думаючи що потрапила в дивний сон.  Через мить  королева втямила, що вона не спить і почала підводитись з свого ложа.

-  Ой, яка радість, ти жива – першою отямилась фея Айлін.

- Так. А що відбувається? Чому ви всі тут?

- Ти нічого не пам’ятаєш, люба? – обійняв свою дружину Трюдо.

- Ні, коханий?

- Мила Астрід, ти спала дванадцять місяців і не творила чарівну мелодію життя, без якої наша долина гине. – відповів Трюдо.

 - А зараз місяць вступив у свої права і якщо ти не подаруєш моїм квітам  і травам її, то вони загинуть, а долина перетвориться на болото! – підхопила розмову фея квітів Айлін.

- Моя люба Айлін, я й сама не можу жити без цієї мелодії, – з цими словами Астрід вилетіла з королівського намету і полетіла над долиною. Там, де вона пролітала, лунала казкова мелодія і болото тролів почало перетворюватися на розкішні квіти та пахучі трави.  Чим ближче Астрід підлітала до палацу Мор, тим  сильнішою ставала мелодія. Здавалося, що вона несла з собою сонячне проміння, яке дарувало всьому життя. Жахливий замок, почав на очах руйнуватись. Чорне каміння сипалось додолу і ставало схоже на чудернацькі скелі, вкриті зеленим і м’яким, немов килим, мохом. А з-за каміння виднілись дивні статуї, які  оживали і   перетворювались на людей.

- Татусю, мій любий татусю! Я знайшла тебе! – пролунав дзвінкий голос Адель.

- Брунхільда, Харальд, Герда – бешкетники! Я розберуся з вами вдома, - вдавано сердито прокричала Хельга, але швидко підбігла до своїх дітей і міцно обійняла їх.

- Все добре, що добре закінчується, - потиснули руки королі.

Але за цими радощами, ніхто й не помітив, як з-під величезної брили  вилетів ворон з довгими чорними крилами і очима, немов два чорних діаманти.

- Куди він подався? – спитаєте ви.

- А це вже інша історія…

 

 

скачати

Додаткова інформація