Микола Кумановський
Микола Кумановський. – Луцьк : Ініціал, 2011. – 26 с.
Микола Іванович Кумановський народився 31 серпня 1951 року в м. Сатанів на Хмельниччині. Закінчив факультет кераміки Львівського училища декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша. Із 1975 року займається творчою діяльністю. Створив об'ємний доробок, що містить малярство, графіку, авторську та станкову скульптуру, інсталяції, колажі, а також прозові та поетичні тексти. В центрі уваги художника сьогодні - пошуки в царині малярства, робота над творами станкової та монументальної скульптури.
Творчість Миколи Кумановського - від перших фахових спроб і аж до сьогодення - означена рисами яскраво індивідуальними. Стилістична манера художника співзвучна з прийомами графічного малярства італійського кватроченто, традиціями українського бароко, сецесії. Багатьом творам мистця притаманні алегорія, сатира, гротеск. Найголовнішою ознакою всього створеного ним (чи то графічний лист, екслібрис, проект пам'ятника, або ж сюжетне полотно) є тяжіння до філософських розміркувань. Кожна річ не просто дарує глядачеві естетичну насолоду, а спонукає думати, робити висновки, співпереживати з автором певну проблему. Часто-густо у творах Миколи Кумановського виразно відображено його літературні вподобання. Інколи композицію полотен доповнюють написи коротких авторських фраз, поетичних строф або висловів відомих літераторів. Колорит малярства зазвичай збудований на багатій гамі тональних поєднань. Часто колористичні композиції доповнюють фрагменти золота.
«Мапи пілігрима», «Папуга розповість», «Великий марш Аутодафе», «Матерія», «Чарівниці», «Лизання термометра», «їх імена», «Клейноди України», «Умовні українці», «Оскома» - це провідні серії доробку Миколи Кумановського, в яких він постає витонченим естетом-інтелектуалом, філософом, проникливо-чутливим мистцем із душею поета, котрий, водночас, буває надміру категоричним та різким у питаннях вічних і неперебутніх, що стосуються як сенсу мистецтва, так і сенсу людського буття. Самокритичність та вимогливість оцінки власної праці спонукають таку ж принципову позицію художника і щодо пошуків своїх сучасників. Тому мистецтво Миколи Кумановського, поза притаманною йому ліричністю, часто-густо приголомшує дещо несподіваними нюансами, неочікуваними зворотами. Інколи глядачеві достоту некомфортно бути перед образами його полотен. Шквал емоцій, неоднозначність натяків, суперечливість висновків... Особливого звучання творам додають: зухвалість насмішок, уїдливість глузувань, сарказм, нотки викривально-нищивні. Кожен твір - це відверта, суто чоловіча розмова мистця зі своїми співвітчизниками. Без церемонних жестів,прилизаних фраз, розмова в тембрі власного, ненаграного голосу. Це, зрештою, спроба протиставити лукавству сентиментально-мрійливих банальностей (що ними ряснить тепер українське мистецтво) незаангажований голос простого смертного, звичайної людини з плоті та крові, по-своєму грішної, кволої та недосконалої, котру, позатим, не ваблять солодкі лестощі миттєвого визнання. Поєднуючи у візуальній пластиці реальне і нереальне, свідомість та підсвідомість, художник витворює образ Свого Часу та Своєї Батьківщини. Співвітчизник у його очах відчужений, заглиблений у внутрішній світ, в'язень власних духовних терзань, трагічна, самотня особистість. Його дії подеколи суперечливі до абсурду. Його вчинки - поза межею логіки. І все ж, біблійний вислів «смиренне ягня» - далеко не про нього. Не пасує цим персонажам у білих одежах і глузливо-анекдотичний кшталт кругловидого вусаня з макітрою вареників. Руки «умовних українців» у композиціях Миколи Кумановського вміють тримати не тільки плуг, а й добре знають важкий ефес шаблі, лезо гострого ножа. За тужливим поглядом їхніх очей криються не лише зневіра, відчай та журба, а й нестримна спраглість відповідальних рішень, активних дій. І, хоча художник відверто кепкує над їхньою манірністю та показною погідливістю, знущається з їхньої бездіяльності, він ніякою мірою не намагається стати осторонь їхнього запаху поту і ріллі, їхніх помилок та гірких розчарувань. Його пригнічує стан глухого кута, що в ньому опинилася українська нація. Йому болять її духовні рани. Але він один із тих, хто успадкував тяжку ношу предків. Тому образи з полотен «Хмари», «Відрізання торби», «З Днем Народження», «Пошук початку», «Той, що годує голубів», «Той, що іде на прощу» або «Той, якого тільки смерть спасе» - це символічні персонажі, пов'язані з ідеями загальнонаціональними й, водночас, напрочуд особистісні, навіть автобіографічні. Без тіні лицемірства мистець розповідає в них свою правду, про себе - завзятого і знесиленого, запального, зухвалого, дратівливого, а, втім, живого чоловіка, який, незважаючи ні нащо, не звертає з обраної дороги життя.